ПРЕСА

Вадим КРИЩЕНКО: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…»

19.04.2017

Є авторські пісні, які з часом стають ніби народними, вони шалено популярні. Отож коли чуємо: «Хай щастить вам, люди добрі…», «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…», то думаємо, що ці твори дійшли до нас здавна. Насправді у них є автор – Вадим Крищенко, знаний поет-пісняр, народний артист України. Днями у головному концертному залі країни пройшов творчий вечір Вадима Дмитровича.

Тому є привід відкрити журналістський блокнот і згадати інтерв’ю з блискучим майстром слова.

– Вважаю себе, насамперед, журналістом, а потім уже поетом. Хоч реалізуватися мені вдалося більше як поету, потім – як поету-пісняру. Найбільшої слави мені принесла саме пісня, з усіх мистецтв, мабуть, тільки вона залишилася «конвертаційною валютою», – розповідає Вадим Дмитрович й прокладає місточок у далекі 1950 роки, коли навчався на факультеті журналістики Київського університету.

– У нас був героїчний курс, революційний, бо генерація «шістдесятників» (внутрішня моральна опозиція до режиму. – Авт.) якраз бере витоки з тих часів, з факультету журналістики, який очолював Матвій Шестопал. А учнями Шестопала були і Борис Олійник, і Василь Симоненко, і Микола Сом, і Степан Колесник… Василь Симоненко був на курс старшим, але він був старостою літературної студії, яку вів Андрій Малишко і яку я також відвідував.

– Ви народилися 1 квітня…

– Так, на день сміху, але гумористом не став.

– Зате написали понад тисячу пісень.

– Воно-то так, але колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Єжи Гофман у фільмі «Вогнем і мечем» використав цю, нашу з композитором Віктором Лісоволом, пісню, не запитавши дозволу.

Не гоже так чинити. Хотіли судитися, але ж у Польщі – потужна юридична індустрія, а у нас тоді ще було слабким міжнародне авторське право. Їхати до Польщі? Шукати справедливості? Хто туди поїде? Отак і затихло все.

Можуть «перелетіти» ще пісні «Родина», «До маминих очей». Вже понад 29 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є нові пісні, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман».

– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом чиновникам, які при великих посадах, треба прийти під це київське небо на своєрідну сповідь. Як вважаєте?

– Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це як місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра…

– Люди бачать, як дехто «осідлав» грошові потоки, звідси й зневіра.

– Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато. І цього не розуміють деякі чиновники.

– Володимирська гірка – «стеля київських веж» усе ще є вашим улюбленим місцем?

– Аякже. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили туди, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32-х років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

– Ви колись писали, що «у киян привітні лиця». Сьогодні можете про це сказати?

– Київ, звичайно, – обличчя європейської столиці; ми набуваємо якоїсь величі, але, на жаль, багато і втрачаємо. Раніше всі казали: «Найзеленіше місто у світі». Тепер ми це втратили. Пам’ятаю, ідеш Хрещатиком, цвітуть каштани, і це така краса, яку передати неможливо. Ідеш у місті-саду. Ми втрачаємо сквери, парки. Можливо, це урбаністичний хід усього світу, адже треба будувати, утім для людини, для мене особисто, ми щось втрачаємо. Тулимо ці великі будинки один біля одного, і вони дивляться один одному в вікна. Раніше у киян були привітніші обличчя, зараз вони більше заклопотані. А в нинішній час, особливо. Кияни заклопотані високими комунальними тарифами, думають як заощадити. Хай не зобижається місцева влада, але я не бачу, щоб хтось щось робив для поліпшення життя киян. Треба розумітися на серцях людей. Мені б хотілося малювати світлими, голубими барвами нашу розповідь, але, на жаль, багато темних кольорів. І про привітні лиця зараз не міг би написати. Я колись звертався віршами до Києва, але зараз я не зміг би сказати так оптимістично, як колись: «День Києва, день рідної столиці, хай веселіш лунають голоси, ясніють вікна і ясніють лиця, від величі людської і краси…”

– А були випадки, коли вас особливо вразило наше місто?

– Якось на початку 1990-х років Назарій Яремчук запропонував зробити концерт – зібрати на одній сцені усіх виконавців моїх пісень. І ось, пригадую, іду Хрещатиком, а від одного до іншого краю вулиці – великі полотна з анонсом про концерт поета-пісняра Вадима Крищенка. Боже, по всьому Хрещатику! Це були особливі почуття. І концерт проходив два дні, і усі два дні був повен зал Палацу «Україна». Тоді йшли на українську пісню. Таких концертів у цьому Палаці «Україна» я провів вісім (цього разу — дев’ятий. – Авт.), і завжди був аншлаг. Отже, українська пісня й далі близька до душі киянам. Моя аудиторія – вчителі, лікарі, журналісти…

– Бувало, що ви й критикували… Ось хоча б у вірші «До киян» пишете: «Чого ви нагло продались? За жменю цукру, жменю гречки…» Це болюча для вас тема часів Черновецького?

– Болюча, адже не вдалось розпізнати, хто є хто. Купили бідних, нещасних. Ну, взяв ту гречку, але ж проголосувати міг за іншого.

– Ви не написали жодної пісні російською?

– Не написав. Заставляли, заманювали більшими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, що ніколи не співали російською – Оксана Білозір, Павло Дворський.

– У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не заядлий націоналіст, але ж вірш такий написали.

– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такими, як бандерівці, то врятуємо Україну.

– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. Бо так у первісному варіанті пісні. Чому?

– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається.

– Київ, на вашу думку, тяжіє до україномовності чи двомовності?

– Є мова – є нація, нема мови – нема нації. Ні прапор, ні герб не визначають нації. Не знаєш української мови, не знатимеш потреб України. Я в цьому глибоко переконаний.

 Як долучати киян до українства?

– Велику справу тут робить пісня. От зустріну запеклого російськомовного киянина, а тоді кажу йому: «Я дам вам послухати свою пісню.». І одразу чую захоплення: «Ах, какая песня!

Украинский язык действительно прекрасный!» Отакі ситуації трапляються.

– Коли бачите рекламні вивіски «на языке», коли звучить російська мова, що відчуваєте?

– Мене дратує це все. Я був одним із тих, хто утверджував українство також і на вулиці. У нас родина була абсолютно україномовна. Ми єдині на вулиці розмовляли українською, в родині казали «тато», а не «папа». І це українство я передав синам, їх у мене два – Дмитро і Вадим. Дмитро навчався за кордоном, працює у Світовому банку. Коли у нього народилася донька Поліна, вирішили розмовляти в сім’ї винятково українською мовою. І коли хтось приходив у гості і розмовляв російською, дитина просто йшла в іншу кімнату. І вона так чисто розмовляє українською, що це викликає у всіх подив. Треба починати українство із себе. Залучіть – у «свою віру» десять чоловік і вам воздасться.

ЩЕ ОДКРОВЕННЯ
«Київ, звичайно, моє місто, тут я одружився, тут народилися мої діти, тут, на жаль, похована моя дружина, все життя пов’язане з Києвом. Хоч родом я із Житомира. У тамтешній школі, де я вчився, відкрито поетичну світлицю Вадима Крищенка».

З НОВОГО ВІРША «УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО»
Хай хтось хитрістю підбитий загріба багатства,
А нам треба відновити українське братство.
Хай хтось просить на підмогу мастака чужого,
А нам треба кошового вибрати зі свого…

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ  ukrreporter.com.ua

Себе я запитаю сам,

 А відповідь знайдеться поряд:

Для мене батьківщина там,

Де українською говорять.

 

Вадим Крищенко: “Буду чистий у своїх помислах, служитиму одній мові і одній пісні”

Інтерв’ю провела Мар’яна Стефак

В. Д. Крищенко народився 1 квітня 1935 р. у Житомирі. Писати вірші почав ще в школі. Вчився на факультеті журналістики Київського університету, відвідував літературну студію, якою керував Юрій Мушкетик, а старостою був Василь Симоненко. 1963 р. побачила світ перша збірка поезій «Тепла прорість». У наступні роки з’явилося ще понад 30 поетичних збірок. Він – автор понад 300 пісень. Працював у співавторстві з такими композиторами, як Геннадій Татарченко, Олександр Злотник, Ігор Поклад, Олександр Морозов, Павло Дворський…

Є люди, як зорі – засяяли й за мить згоріли, а є, як Сонце, що світять і гріють довгі роки. Саме такою людиною-сонцем є відомий поет-пісняр Вадим Дмитрович Крищенко. Протягом багатьох десятиліть Муза не покидає автора «Молитви», «Хай щастить вам, люди добрі », «Родини», «Білих  нарцисів», «Берега любові», «Осінніх яблук» — цих і сотні інших пісень, що є зразком талановитого пісенного слова, зігрітого любов’ю багатьох людей. Вадима Дмитровича можна без перебільшення назвати «хрещеним батьком» багатьох естрадних виконавців, адже його пісні співають С.Ротару, В. Зінкевич, Л.Сандулеса, І. Бобул, О.Білозір, І. Попович, П.Дворський, П.Зібров та інші.

1  квітня Вадиму Крищенку виповнилось 80 років, тому журнал “РАЗОМ” ніяк не міг принагідно не привітати ювіляра  та дізнатися, як і чим живе нині поет, знаний і шанований в Україні і світі – там, де живуть українці.

–  Вадиме Дмитровичу,  прийміть наші найщиріші вітання. Ви уже пройшли довгий творчий шлях, як оцінюєте його?

– Про це важко говорити – дата, як бачите, поважна. Щось таки вдалося зробити:  близько 40 поетичних збірок, біля тисячі пісень, віршів… Один мудрий чоловік сказав, якщо тебе перелетить  одна, дві чи три пісні, то вважай, що ти в житті відбувся. Думаю, є кілька пісень, що можуть перелетіти мене.

– З чого почалася Ваша закоханість у віршування? Пам’ятаєте перший вірш?

– Якщо пам’ять не зраджує, то перший вірш я написав десь у класі 6-ому. Дивно, але то була відразу ціла поема, здається, про партизанів.  Пізніше ніколи не писав поем.  Та й мистецьке життя в пісні почалося тоді ж. Наш керівник хору – досвідчений викладач, музикант К. Швець – на якесь свято запропонував учням написати разом пісню. Я тоді ще дитячою невмілою рукою написав слова, а він поклав їх на музику.  Яка то була  втіха – почути, як оголошують: «Слова Вадима Крищенка»!

–  Ви працювали з багатьма композиторами і виконавцями. Робота з ким найбільше запам’яталась?

– Серед старшого та середнього покоління виконавців не було такого, хто не мав би у репертуарі хоча б однієї моєї пісні. Це, насамперед, незабутній Назарій Яремчук, з яким я написав дуже багато пісень, серед них, наприклад, такі відомі, як «Гей ви козаченьки», «Родина», «Одинокий вожак».  Саме у співпраці з ним народилася пісню до 100-ччя поселення українців в Канаді «Лелека з України».

Плідно працював з незабутньою Раїсою Кириченко – блискучою берегинею української пісні. Ви, мабуть, знаєте, що вона часто хворіла, останні роки жила на одній донорській нирці. В цей період мені вдалось змусити її знову вийти на сцену і заспівати! Вона потім змогла ще 7 років жити активним творчим життям: співала, записувала пісні.

–  Кажуть, чимало сучасних виконавців починали саме з Вашої  пісні…

– Так, мені вдалось багатьом «подати руку». Згадую, як колись разом з відомим на той час диригентом і композитором К. Домінченим написали «Я до кладочки іду» і ніяк не могли знайти підходящого виконавця – хотілось, щоб це була молода невідома співачка.  Ось ми і пішли на репетицію хору Г.Верьовки. Дивимось, одна окатенька ніби підходить. То була Алла Кудлай. Спеціально для В.Білоножка написали «Це з нами назавжди», а для вже покійного І.Мацялка – «Дві зорі».

– Як народжується Ваша пісня?

– Спочатку, як правило, я пишу текст, потім творить композитор, а далі виконавець  – так і народжується пісня. Для мене завжди була важливою духовність, не терплю поверховості. Але на все Господня воля. Напишеш, буває, пісню, ніби глибоку, вона ж змахне крильцями, а в небо не зліта… А деколи ніби якусь «пустушку» зробив, а вона як попаде на уста… Доля пісні, як доля людини – її не передбачиш.

Ніколи не писав російською мовою, хоч часто просили.  Якось уже перестав і думати російською. Хочу залишатись чистим у своїх помислах, служитиму одній мові і одній пісні.

– Чому тепер пісні зовсім інші: ні мелодії, ні тексту, ні душі?

– Давайте не будемо так суворо судити. Розкажу такий випадок. Колись молодий В.Івасюк прийшов до наших «метрів пісні» (не буду називати імена) зі своєю «Червоною рутою». Йому сказали, що це антихудожньо і не вкладається в український мелос! Знаєте, треба дуже обережно ставитись до того, що нині звучить. Ніколи категорично не кажу: це добре, а це погано,  не буду «мастити квачем з сажею» тих, хто пише не так, як я.

– Якось бачила дитячу книжку з Вашим авторством. Пишете для юного читача?

– Були малими мої діти – то й писав дитячі вірші, які, до речі, видавались не тільки в Україні,  перекладались різними мовами. Написав більше 10 дитячих книжок. Потім якось віддалився, а як пішли онуки, знову взявся. Недавно вийшла книжка «Ранкове сонечко»  для малюків 2-5 років з чудовими ілюстраціями Костя Лавро, адже сьогодні відчувається нестача хороших віршів українською мовою.

–  Чим зараз живете? Які плани на майбутнє?

– Минулого року видав книжку  поезій «Не опускаючи очей», а у 2015-ому вийде ще одна –  «Час одкровення». Там будуть вірші, написані під час Майдану та за російської агресії на Сході.

Постійно веду на каналі “Культура” радіопередачу «Українське мереживо» , розповідаю про зустрічі та співпрацю з багатьма відомими поетами та композиторами, про те, як народжувалися ті чи інші пісні… Люди цікавляться, тому  раніше отримував дуже багато листів, а зараз, на жаль, менше…

До всіх своїх “недоліків” додам, що я є професором українського Національного університету біоресурсів (кафедра культурології) та співробітником Київського національного університету технологій та дизайну. Хочу, щоб молодь стала не тільки хорошими спеціалістами в своїй галузі, але й гідними громадянами України, бо якими будуть люди завтрашнього дня, такою буде й Україна. Переймаюся тим, що зараз у нашій країні доволі хитке мовне питання, Київ наполовину, а то й більше, російськомовний.  Це середовище, зрозуміло, затягує молодь.

Ось 5 квітня в Палаці «Україна» відзначатиму ювілей.  Мої пісні будуть виконувати  В. Зінкевич, О. Білозір, І.Бобул, П.Дворський, І.Попович, хор ім.  Г. Верьовки і  молоді виконавці  Я.Борута, С.Весна.

–  Ви кавалер багатьох державних нагород, відзнак тощо. Яку нагороду вважаєте Вашим найбільшим успіхом?

– Як на мене, митцю не важливі нагороди – важливе ім’я, а здобути його – справа непроста! Маю звання «Народний артист України», що для поета-пісняра рідкість. Тішить не безліч відзнак, а величезна слухацька аудиторія шанувальників моєї творчості і відчуття, що потрібен людям. Коли мені пишуть: «Я три дні ходжу під враженням від Вашої книги… Біля мого ліжка дві книжки – Біблія і Ваша», значить, не даремно жив і працював.

Творець пісні завжди за кулісами, в тіні, а на авансцені – виконавець. Це  його на кожному кроці хапають за руки, просячи автограф. Я ж поет – не співак, тому Києвом ходжу спокійно, у такого великого міста купа проблем – йому не до мене.

–  Шановний Вадиме Дмитровичу, від імені журналу “РАЗОМ” вітаємо Вас із ювілеєм – довгих щасливих Вам років, міцного здоров’я та невичерпної творчої наснаги! Радуйте нас частіше своїми піснями, бо найкраща Ваша пісня, сподіваємося,  ще не написана. Дякую за розмову.

Журнал “Разом”, 2015

“Я – УКРАЇНИ СИН І ЩИРО ГОРДИЙ ЦИМ”

Одразу зізнаюсь: я завжди горнувся до пісні, усе свідоме життя перебував і досі перебуваю в її обіймах. Тривалий час – і на шкільній, і на сільській, і на студентській сценах виступав у хідожній самодіяльності. Ставши киянином, прагнув не пропускати значних мистецьких явищ, серед яких особливо мені в пам”ятках творчі звіти художніх колективів з усіх областей України в Києві, концерти за участю видатних артистів. Тішуся тим, що був першослухачем багатьох мистецьких перлин відомих піснетворців. Мені випало щастя близько знати Олександра Білаша, Платона Воронька, Дмитра Луценка, Сергія Козака, Михайла Ткача… Душа зібрала чимало пережитого й переслуханого. Отож нині й хочу озватися щирим словом іще про одного чародія, з яким давно знайомий і хто віддав пісенній творчості довгі роки свого життя. Мовлю про поета-пісняра, якого ставлю в перші ряди цього нелегкого виду літератури й мистецтва, – достославного Вадима Крищенка.

Наразі випливають десь чуті слова: званість, популярність поета визначається тим, коли пересічний читач може згадати й назвати бодай один написаний ним рядок. Прізвище мого героя багато-багато читачів і і слухачів назвуть одразу ж, тільки-но зачувши виплекані його серцем слова, як от: “Хай щастить вам,люди добрі!”. “Мамо, тобі низесенько вклонюсь, мамо, за тебе Богу помолюсь”, “Родина, родина – це вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям”, “І живу я, живу – поки ти,Україно, живеш. І ніхто не уб”є, поки ти будеш, матінко, жити”, “Нам треба жити для добра”. “Ми в рідній хаті не чужинці, ми в рідній хаті хазяї”…

Такі крилаті “фрешки” з пісенної спадщини Вадима Дмитровича Крищенка можна цитувати і цитувати. Вони – на устах багатьох людей, закоханих в його творчість. От що значить, коли поезія по-справжньому торкається людських струн, зачіпає за живе своєю живлющою енергією.

Із чого почалося Вадимове захоплення поезією, звідки його витоки, майстер і сам достеменно не знає. Син учителів із Житомира, ніби був із дитинства зігрітий їхньою ласкою й рідним словом. Чимало теплого, ліричного влила в його дитяче серце бабуся Уляна з села Глибочок Баранівського району, що на Житомирщині, “під патронатом” якої він підростав. Нині вулиця, на якій стояла бабусина хата, носить ім”я її славного онука.

Поет зізнається, що, можливо, саме з тієї селянської хати – витоки його поезії. Щоразу, коли пише новий вірш, повсякчас відчуває, як у ньому бринять оті далекі срібні дзвіночки дитинства, оті неповторні рідні наспіви бабусі, батька-матері. Звідти й ось ці рядки:

      Себе я запитаю сам,
      А відповідь знайдеться поряд:
     Для мене Україна там,
     Де українською говорять.

Вадим Крищенко добре пам”ятає, коли вперше “засвітився” як поет-пісняр. Було це іще у шостому класі. Звичайно, юний автор слів, на які учитель музики написав мелодію і яка виконувалась навіть на міському огляді шкільної художньої самодіяльності, далекий від того, аби надавати цьому якогось значення, але ж, як відомо, велике починається з малого. Закінчив поет знану 23-ю житомирську школу (нині це гімназія, де, до речі, діє своєрідний музей – “Поетична світлинка Вадима Крищенка”).

Захоплений віршуванням, юнак згодом постав перед дилемою – куди піти вчитися: чи в театральний інститут, чи на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т.Г.Шевченка. Зупинився на другому варіанті. Серед його однокурсників були Борис Олійник, Степан Колесник, Василь Захарченко, Олекса Мусієнко, Микола Шудря, Валерій Гужвва та інші, що виросли в іменитих літераторів. Як і вони. В.Крищенко активно відвідував літературну студію при університеті, слухав напуття багатьох літературних світил. Випала йому добра нагода зустрітися із самим Андрієм Малишком, перед пісенними звершеннями якого схилявся й схиляється дотепер. Послухавши написане хлопцем із Полісся, Андрій Самійлович провидницьум сказав йому: “У ваших віршах звучить пісня”, а дещо пізніше письмово засвідчив це.

– Музика слова, – каже Вадим Крищенко, – й справді жила десь у мені, я відчував її на дотик. Але піснярем не став ні після першої, ні після другої своєї збірки. Тільки дещо пізніше та музика озвалася в мені піснею. Поет в душі також несе свою мелодію. І ось коли його біоритми збігаються із композиторовими, отоді й може народитися пісня. Однією з таких стала моя й композитора Климентія Домінченка лірична сповідь “Я до кладочки іду”, що дала дорогу до естрадного Олімпу Аллі Кудлай, тоді ще співачці Українського народного хору імені Григорія Верьовки.

З тих пір до поета почали все більше й більше горнутися композитори, а серед них Ігор Поклад, Ігор Білозір, Олександр Морозов, Олександр Злотник, Геннадій Татарченко, Павло Дворський, Володимир Домшинський…

Із кожним новим твором Крищенко все глибше вкорінювавсь у пласти народно-пісенного підгрунтя, утверджувався  в культурно-мистецькому світі неординарним, самобутнім майстром. Якщо характеризувати його поезію, то вона вкладається в слова “роздумлива лірика2. Справді-бо, віє чимось щемно-роздумливим, мрійливим і вічним віід таких його творів, як “До маминих очей”. “Білі нарциси”, “Берег любові”, “Варенички”, “Осінні яблука”, “Одинокий вожак”, “Полісяночка”, “Вишенька-черешенька”, що стали улюбленими піснями піснями багатьох. У цей ряд осібно лягають пісні високопатріотичні – “Поки ти, Україно, живеш”, “Родина”, “Молитва”, “Україно-мати”, “Одна-єдина”, “Вставаймо, браття українці!” і, безумовно ж, “Кришталеві чаші”. Не втримуюся розпитати автора, як з”явилася на світ ця справжня народна перлина. У відповідь чую:

– Історія її появи й справді дещо незвичайна. У 1966 році вийшла моя друга збірка “Щирість”. Там був вірш “Пісня козацького коша”. Цей вірш ще до появи книжки потрапив у руки композитора-бандуриста  Віктора Лісовола. Він одразу ж і поклав його на ноти. То був складний для митців час. Тодішня совєцька ідеологічна машина діяла безвідмовно, повністю перекривши шлях хрущовській “відлизі”. Однак, у данному випадку влада дала маху, інакше мій вірш навряд си міг би побачити світ. Адже дехто вважав його бунтарським. І справді, хіба тоді могли інакше сприйматися слова:

“Наливаймо, браття,
Кришталеві чаші,
Щоб шаблі не брали,
Щоб кулі минали
Голівонькі наші…”

Отже, збірка “Щирість” вийшла. А в ній і цей вірш. Щоправда, без однієї строфи:

Козаку не треба
Срібла, ані злата,
Тільки б Україна
Не була катами
На хресті розп”ята!

Спершу твір зазвучав, як кажуть, не на весь голос, а в гуртках, у колі справжніх шанувальників самобутнього, національного. Від Лісовола мелодію підхопили Ніна Матвієнко, гурт “Гомін”, Волинський народний хор, згодом квартет “Явір”, співаки Василь Жданкін, Олег Марцинківський. Хтось вважав пісню старокозацькою, хтось стрілецькою, вона навіть увійшла до збірника “Сто найкращих українськиї народних пісень” без посилання на йй творців. До неї, незалежно від автора віршів, додавалися нові рядки й навіть цілі строфи. На всю потугу “Кришталеві чаші” задзвеніли у 1990-ті. Їх заспівали не тільки з численних сцен, але й за родинними столами, в армійському строю. Пісню гучно підтягували на Майданах, нині вона надихає воїнів АТО.

Чимало й інших творів Вадима Крищенка вельми цікаві своєю історією. Скільки щемливого міг би повідати він про свої творчі взаємини з Назарієм Яремчуком, чия зірка так рано згасла. Обидва митці були воістину спорідненими душами. В репертуарі  “буковинського соловейка” значилося чи не найбільше пісень, написаних на слова Вадима Дмитровича. То саме на прохання Назарія він створив пісню “Лелеказ України”, присвячену 100-річчю поселення українців у Канаді, спеціально для нього В.Крищенко разом із композитором Остапом Гавришем написав твір “Забудеш”, що, на превеликий жаль, став лебединою піснею Яремчука.

Особлива творча співдружність єднала В.Крищенка з незабутньою Раїсою Кириченко. Його твори поклав до свого серця видатний співак Дмитро Гнатюк.

На піснях Крищенка виросла ціла плеяда українськиї естрадних виконавців. За його підтримки на велику сцену зійшли багато уславлених нині співаків. Руку підтримки він простягнув Віталію Білоножку, доброї пам”яті Івану Мацялку, нині народному артистові України Ярославу Боруті, заслуженому артисту Павлу Мрежуку, допомагав і допомагає пісенному диву – Михайлу Брунському, голосистому Дмитру Андрійцю, пісенній квітці Прикарпаття Світлані Весні. Усі вони (і не тільки!) вважають Вадима Дмитровича своїм творчим батьком, з пієтетом відзначають магічну силу пісень видатного майстра, благородну душу цієї людини, яка володіє дивовижним даром приголублювати митців, налаштовувати їх на велике.

ЗОЛОТОЮ сторінеою в сучасному українському мистецтві стала своєрідна вистава “Хай святиться ім”я Твоє, або Десять Господніх заповідей”, створена за сценарієм на основі чудових віршів Вадима Крищенка. Він же – і один з її ініціаторів. Це священне дійство ввже тричі повторювалось на сцені Національного Палацу мистецтв “Україна”. Щоразу глядачі сприймали виставу як справжнє мистецьке явище і навіть пропонували її, як і всю творчість славного поета, на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка, що само по собі багато про що промовляє.

Торік у квітні поет відзначив свій доволі солідний ювілей, відзначив великим пісенним дійством “День сповіді”, що відбулося на найпрестижнішому мистецькому майданчику – на сцені Національного палацу мистецтв “Україна”. Пісня поета зібрала близько чотирьох тисяч людей, які завітали не за запрошеннями, а за купленими квитками. Зібралися не лише кияни, приїхали люди з багатьох районів Київщини, Чернігівщини, з рідної житомирської землі.

Перебуваючи в глядацькій залі, не раз чув від людей: “Нарешті ми втішились нашим, українським, і від щирої душі дякуємо всім учасникам концерту, та найбільше Вадиму Дмитровичу”. І справді: й на сцені, й у залі витав дух високого мистецтва, українства, патріотизму. Особливо вразили слова одного чоловіка. Після концерту він так висловив свої почуття: “Зайшов москалем, а вийшов бандерівцем2. Либонь, кращої похвали годі собі й побажати.

ВАдим Крищенко за свою пісенну тіорчість і культурологічні та мистецькі проекти носить рідкісне для поета звання – Народний артист України. Здобувшись багатьох заслужених почестей, він, однак, не цурається виступити в школах, училищах, т.зв.”вищах”, у трудових колективах. До речі, митець – професор кафедри культурології Національного університету біоресурсів та природокористування (люди більше знають цей навчальний заклад, як “сільськогосподарська академія”), почесний доктор Київського національного університету технологій і дизайну. Він багато робить задля прищеплення наашій молоді духовних надбань і патріотичних почуттів.

ВІРНО кажуть, хто співає – той подвійно молиться. Більшість пісенних творів Вадима Дмитровича – це своєрідні молитви до Бога, до України, до Матері. Вони окрилюють, просвітлюють душі людські. Читачі люблять його поезії, бо вони зіткані з добра й любові, суціль перейняті високим українським духом. Поет-пісняр й на мить не спиняється на досягнутому. Щокожного дня зі статечністю  мудрого й працьовитого селянського сина він береться за перо, рядок за рядком вплітає в канву народного буття, прагнучи, аби воно було гідним нас, українців.

На завершення зустрічі поет-пісняр, мов на сповіді, каже мені:

– Болять, болять мені народні рани… Інколи серце аж стискається від болю за нашу благословенну й водночас таку сторозтерзану Україну. Як же мені хочеться, аби нарешті над нами пощезло свавілля сусідів з Півночі й своїх доморощенних визискувачів-олігархів, аби народ наш ожив і зажив життям євопейців. Вірю: так воно й буде, задля того й агітую людей своїми піснями, своїм мистецтвом. Я щасливий, що серед пісенних творів, що додають українцям життєвих сил і святої віри, є й мої. Насамкінець повторюся словами своєї ж пісні: “Я – України син і щиро гордий цим!”

Андрій Мельничук,
заслужений журналіст України
“Літературна Україні” № 14 (5643) від 14.04.2016, с.7

 

Вадим КРИЩЕНКО: «ХАЙ ХОЧ ОДНА ПІСНЯ ТЕБЕ ПЕРЕЛЕТИТЬ…»

ПІСЕННА СВІТЛИЦЯ

Цього письменника представляти нашому читачеві, либонь, не треба: без його творчих зусиль важко уявити собі сучасну українську пісенну естраду. Концерти митця збирають багатолюдні аудиторії у найпрестижніших культурних центрах України, його знають і люблять далеко за межами нашої держави — скрізь, де є українська діаспора. Вадим КРИЩЕНКО — заслужений діяч мистецтв України, професор кафедри культурології Національного аграрного університету, лауреат мистецьких премій ім. Івана Нечуя-Левицького, ім. Андрія Малишка та ім. Дмитра Луценка, автор поетичних збірок «Тепла прорість», «Щирість», «Зустріч із літом», «Напруга дня», «Передчуття слова», «Допоки живу», «Біля осіннього багаття», «Мені потрібно вам сказати» та інших. Саме за пісенні здобутки він удостоєний рідкісного для поета звання народного артиста України.
Зустрілися ми з Вадимом Дмитровичем у затишному офісі мистецького фонду «Дебют».

— Вадиме — дозволь тебе так називати на правах багаторічного знайомства, — розкажи в двох словах: які завдання ставить перед собою фонд?
— Ми створили його з метою сприяння молодим талантам і просто митцям. Свого часу Фонд допоміг після важкої хвороби набути друге дихання народній артистці України Раїсі Кириченко, яка, на жаль, надто рано відлетіла у вирій. Він причетний до відкриття нині вже широко відомого співака Павла Мрежука й багатьох інших.
Не раз доводилося зустрічати молодих, обдарованих співаків, і я завжди прагнув допомогти їм.
— Отже, сповідуєш принцип: сам досягнув чогось у житті — підстав плече іншому? А власну творчу дорогу, до речі, доводилося прокладати самому?
— Ну, чому ж… На моєму шляху теж траплялися уважні, доброзичливі люди. Свого часу мене підтримали Андрій Малишко та Павло Усенко. Але найпершими моїми наставниками стали мама й тато. Вони були вчителями й зуміли прищепити мені тяжіння до знань, до краси, до рідного слова, до пісні. Були справжніми українцями і мене виховували патріотом. Родом я поліщук, народився ще довоєнного, 1935 року в Житомирі — можна сказати, у студентськім гуртожитку педінституту, де навчались мої батьки. Мама, на жаль, померла молодою — ще й сорока років їй не було. А життя без матері, звичайно, накладає свій відбиток на подальшу життєву долю. Скільки разів, бувало, я подумки звертався до своєї мами як до живої: мені так хотілося поділитися з нею своїми сумнівами, спитати її поради…
— Відразу спливає в пам’яті пісня на твої слова «Батько і мати» у виконанні незабутнього Назарія Яремчука. Та ось і в новій твоїй збірці «Ріка життя», яка вийшла у видавництві «Український письменник» торік, я натрапив на характерний для тебе дуже теплий, проникливий вірш. Прочитаю кілька строф для наших читачів:

«…Учитель — слово осяйне,

Духовності доріжка.

Батьки навчали і мене

Схилятися до книжки.

Сприймав, що радили батьки,

Це повторюю я знову,

Щоб не міняв на п’ятаки

Вкраїнську рідну мову…

Вони земні, а не святі,

Та в них натхненні лиця…

Інтелігентності в житті

У них нам треба вчиться…»
— Мені здається, цей вірш, попри його позірну простоту, ллється просто з душі, легко й невимушено…
— Це правда. Спогади про цих двох найрідніших мені людей — найдорожчі. Усе, що є в моїй душі святого, заклали саме вони. Ну, а далі — школа, вища освіта… У Київський університет імені Тараса Шевченка я прийшов 1953 року — саме тоді, коли відділення журналістики філфаку виокремилося в самостійний факультет. Моїми однокурсниками були Борис Олійник, Василь Захарченко, Микола Шудря, Степан Колесник, Валерій Гужва, нині вже покійні Олекса Мусієнко та Роберт Третяков, — як бачиш, ціла плеяда прекрасних, широко знаних нині письменників. І я хочу повторити те, що вже говорив неодноразово: шістдесятництво, на моє глибоке переконання, почалося не в Спілці письменників і не десь там — в інтелігентських, літературних колах, а саме тут, у Київському державному університеті. І саме тоді, коли один зі студентів нашого курсу Борис Мар’ян запропонував програму демократизації суспільного устрою в СРСР. Уяви собі, цього виявилося досить, щоб відправити хлопця за ґрати!
— А коли ти зрозумів, що твоє покликання — саме пісенна поезія?
— Ну, тоді всі писали. Така була атмосфера. Хтось досяг певних вершин у прозі, хтось у поезії, хтось — у публіцистиці…
Що ж стосується пісні, то до цього жанру я прийшов не одразу: спочатку я заявив про себе як поет-лірик. А взагалі я не знаю, хто я такий — чи то лірик, а чи пісняр… Мабуть, усе-таки це поділ штучний. За своє життя мені вдалося видати близько сорока книжок — найбільше, звичайно, поетичних, — створити разом із різними композиторами близько восьми сотень пісень. Звісно, не всі вони активні, — щось забувається, щось минає, — але добра сотня живе і діє, їх виконують на концертах, вони звучать на радіо— й телеефірі…
— Справді, створити хоча б одну пісню, яка б зажила популярності, стала б в усіх на слуху, — це вже велика творча удача. До речі, можна назвати чимало поетів — авторів лиш однієї пісні… — Так, я також вважаю, що коли одна, дві або три пісні тебе перелетять, то як автор ти вже відбувся. Кожний поет, хоч якої величини він був би, мріє, щоб бодай один його вірш став піснею.
— У серцях мільйонів українців, мабуть, назавжди здобула прописку така пісня на твої слова, як «Наливаймо браття, кришталеві чаші…». Багато хто її вважає народною…
— Я безмежно вдячний композиторові-бандуристу Віктору Лісоволу, який дав їй крила — чудову мелодію, і вона злетіла між люди ще в шістдесяті роки минулого століття. Але ж тоді пильні органи на все українське дивилися скоса… Отож, коли моя збірка з цим віршем ще тільки виходила у світ — вірш називався «Пісня козацького коша», — то з нього довелося викинути одну строфу:
Козаку не треба срібла ані злата,
Тільки б Україна не була катами
На хресті розп’ята.
Тоді це могло розцінитися як натяк на ту систему, і заради збереження збірки довелося однією строфою пожертвувати.
— Еге ж, цербери не дрімали… Але ж і без цієї строфи у вірші вчувається дух непокори!
— Я радий, що нині ця наша з Віктором пісня стала маршовою для Українського війська, її виконують не лише професійні співаки, а й самодіяльні колективи, часто навіть не згадуючи імен авторів. До речі, так само вчинив і польський режисер Єжи Гофман, використавши її у своєму фільмі «Огнем і мечем», але — не назвавши наших прізвищ у титрах… З одного боку, звичайно, приємно, що пісня стала вже нібито народною, а з іншого — сумно дивитися на те, як у нас на кожному кроці нехтують авторським правом, обкрадаючи митців, і ми неспроможні цьому зарадити.
— Про авторські права у нас нині нічого й говорити! Дійшло до того, що письменник змушений шукати гроші, аби за власний кошт видати книжку і потім роздаровувати весь тираж та таким чином хоч якось заявити про себе. Про те, що він іще живий, що він пише, працює… Про якусь хоча б часткову матеріальну віддачу зазвичай говорити не доводиться: книгарні приймають українську книжку на реалізацію дуже неохоче. Так само ж, мабуть, і з піснею?
— Ну, що тобі сказати… Створити гарну пісню завжди важко, але ще важче в наших умовах вивести її на люди. Щоб записати пісню на диск — треба залучити талановитих виконавців, зробити аранжування і так далі — й на все це потрібні великі гроші. От і доводиться ходити в пошуках спонсора з простягнутою рукою. А їх, отих спонсорів, на пальцях однієї руки можна перелічити…
— Тобто, мистецтвом не проживеш — доводиться шукати якихось інших джерел заробітку?
— Звичайно. Я багато років працював в Експоцентрі України, читаю лекції в Аграрному університеті, співпрацюю з газетою «Вісті», з радіо… А пісня не дає великого зиску. Хоча це якраз і є найголовніше в моєму житті.
От я дивуюсь: на концерт якоїсь заїжджої поп-зірки навколо палацу «Україна» збирається хмара народу, з’їжджається величезна купа іномарок — і багатії, і політики, і… і… і… І їм, отим гастролерам, — завжди розпростерті обійми, повна підтримка з боку державних чиновників. А от щоб провести якийсь фестиваль наших митців, вечір нашого співака, нашого композитора, нашого поета — то тут треба спалити купу нервів…
Найприкріше те, що за роки незалежності у нас не тільки нічого не змінилося на краще, а навпаки: раніше, здається, було якось легше… Я вже говорив на початку нашої розмови, що все життя намагаюсь допомагати талановитій молоді: свого часу це були Віталій Білоножко, Алла Кудлай, Іво Бобул, якому перше звання — заслуженого артиста — я просто, можна сказати, у Міністерства культури вирвав: мені там казали — та він же, мовляв, відповідної освіти не має і таке інше… А я їм кажу: «Освіту можна здобути, а талант, якщо його немає, — ніколи!». Та й становлення народного артиста Івана Мацялка, царство йому небесне, також відбулось за мого сприяння. На жаль, цей чудовий митець надто рано відійшов за обрій… А як же ревно він визбирував і як талановито виконував стрілецькі пісні та пісні УПА! Як я вже згадував, мені вдалося підтримати і Павла Мрежука, нині заслуженого артиста України — надзвичайно талановитого, — але ж, на жаль, на телеекрані ми його майже не бачимо! Без грошей, без зв’язків — не проб’єшся…
— Пробивається безголоса, бездарна сірятина з грошовим мішком за плечима…
— Так. І взагалі, мистецтво в наш час — дуже гіркий хліб. Артистам, навіть з іменем, доводиться весь час гастролювати по санаторіях, будинках відпочинку, іноді на званих вечірках – сумнівний заробіток…
— І ми після цього дивуємося, чому в нас так мало з’являється справді хороших пісень. А от цікаво, чи бувають державні замовлення?
— Їх майже немає. А тим часом, чому б не подбати про цикл патріотичних пісень для Української армії? Міністерство оборони мовчить… Поки ми будемо сподіватися на державу, чогось вичікувати — діла не буде. Треба брати справу в свої руки. Я вже немолодий, мені за сімдесят, але…
— Ну, твоєї енергії та працьовитості ще на двох молодих вистачить!
— Спасибі. Знаєш, страшенно хочеться встигнути іще щось зробити — не для себе, не для слави — мені її вистачить, — а для людей, для культури, для України. Щоб нас бачили, чули, знали у світі. От і бігаю по міністерствах, і на радіо, і на телебачення — щось пропоную, чогось домагаюся… Ну, от скажи, чому, наприклад, у нас так мало стало виходити пісень у нотних записах? Адже вони потрібні і баяністам, і співакам, і народним хорам…
— А колись же їх виходило море… У Києві на Хрещатику був навіть магазин «Ноти»…
— Так, скільки було пісенників, нотних альбомів! А нині ця справа зовсім занепала. Видавництво «Музична Україна», яке колись здійснювало ці видання великими тиражами, на високому професійному рівні, — ледь-ледь животіє. І ще одну справу я все намагаюсь здійснити. От ми часто їздимо в поїздах, електричках. І, їдучи, слухаємо, яку нікчемну попсу нам підсовують через гучномовці. Тож я, вирушаючи куди-небудь в дорогу, завжди беру з собою, як мінімум, п’ять-десять касет із записами українських пісень і роздаю залізничникам: «Люди добрі! Беріть! Ставте! Передавайте! Це ж — наше, рідне! Що ж ви крутите нам ті примітиви?!». «Що нам дають, — кажуть, — те й крутимо…». А хіба «Укрзалізниця» — така багата організація — не могла б вирішити це питання централізовано? Адже не тільки нам, українцям, а й кожній нетутешній людині, яка подорожує Україною, цікаво — а яка ж тут музика, які пісні?!
Це ж треба народити стільки чудових пісень — і кланятися чужому!.. Чому ж не нести своє, не пропагувати його на всіх рівнях? Тоді нас і чужі люди поважатимуть, і ми самі почнемо себе поважати… Я радий, що написав слова для пісні «Україно, пам’ятай героїв!», а композитор Володимир Домшинський з Прикарпаття поклав їх на музику. Цю пісню було використано у телефільмі, присвяченому воїнам УПА. І знаєш, скільки відгуків приходить! І з Донеччини, і з Луганщини, і з Одещини… А одна жіночка з Миколаївської області просто щаслива була, коли я на її прохання надіслав їй касету із записами стрілецьких пісень у виконанні Івана Мацялка. Каже: збиралися і слухали усім селищем! От тобі, здавалось би, і зросійщена область!.. Та жінка була така зворушена: «Скільки, — запитує, — я вам винна?». Кажу: «Нічого». То вона надіслала мені в подарунок пляшечку домашнього вина. От ми зараз його й скуштуємо.
— Ну, то піднесемо ж тоді ці наші келихи за Україну, за її долю, за її чудових людей, за її невмирущу пісню. «Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші!..». Нових творчих Говерл тобі, друже!

Бесіду вів Владислав БОЙКО            “Кримська Свiтлиця”  №22 за 29.05.2009

 

 

ВІД НАРОДУ І ДЛЯ НАРОДУ

Поет і час

Вадим Дмитрович Крищенко (народився 1 квітня 1935 року в Житомирі) – український поет-пісняр, народний артист України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературно-мистецьких премій Івана Нечуя-Левицького, Андрія Малишка, Дмитра Луценка. Автор близько 40 поетичних книг та понад 900 пісень. Вадим Крищенко – кавалер багатьох державних нагород – орденів, зокрема, Ордена Ярослава Мудрого V ступеня, «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів, Ордена Трудового Червоного Прапора, найвищої київської відзнаки «Знаку Пошани»; церковних орденів – найвищої нагороди Української православної церкви Ордена Андрія Первозванного, Ордена Святого Володимира, багатьох відзнак громадських організацій. Йому неодноразово присуджувалося звання «Кращий поет-пісняр України». Вадим Дмитрович — професор кафедри культурології Національного університету біоресурсів та природокористування України та співробітник Київського національного університету технологій та дизайну, автор сценаріїв багатьох відомих мистецьких заходів, зокрема, святкування 10-ліття Незалежності України на Хрещатику, Днів України на Міжнародному фестивалі «Слов’янський базар у Вітебську». Його авторські концерти неодноразово відбувались не лише в Національному палаці мистецтв «Україна», але й у престижних залах багатьох міст України за участі кращих виконавців. Однак поет добре розуміє, що в творчості головне не звання, а – ім’я.

…Це ж треба так: прийшов подивитися концерт Вадима Крищенка у палаці «Україна», відпочити, так би мовити, душею, а ось сиджу й сльози самі по собі котяться. Та ви самі, читачі, вчитайтеся у ці бентежні слова, без музики – щемної й такої, що бере за живе, – не думаю, що губи не здригнуться:

Звучала скрипка, звучала —
тривожно і ніжно,
Звучала скрипка, звучала —
побожно і грішно,
Звучала скрипка, звучала —
небесна сила.
Струна замовкла —
луна лишилась, лишилась.

Як відомо, вікові рубежі воістину народних поетів завжди збігаються з лінією їхнього творчого вогню, де багато мудрості. Вона для Вадима Крищенка — як вірний поводир на довгому шляху, де пори року й час, прожите й пережите відлиті в міцні цілісні рядки. Над піснею треба професійно працювати — узгоджувати слово з мелодією, з вокальними можливостями виконавця. Професіонал — це той, хто веде пісню від початку до кінця, «сидить на записах», підказує співакові, на чому він хотів би наголосити. Але яка б не була його творча чи життєва стежина, він на перше місце ставив любов до материзни, України, людей…
Після закінчення університету Вадим Крищенко певний час перебував на журналістській роботі. У 1963 році побачила світ його перша збірка поезій «Тепла прорість». Нині поетичний ужинок Вадима Крищенка становить, як писав, більше 40 збірок, але окремо слід виділити книги для дітей. Збірочка віршів для дошкільнят «Паперові човники», яка вийшла у 1972 році, була першою спробою в дитячій літературі Вадима Дмитровича. Ця збірочка сподобалась читачам, власне, маленьким слухачам та вихователям, і це надихнуло Крищенка писати вірші для дітей і далі. З-під його пера вийшли такі збірки віршів для дошкільнят, як «Сонячне яблучко» (1973), «Ласкаві промінці» (1975), «Завтра в школу» (1978) та багато інших. Для дітей Вадим Дмитрович навіть написав художній нарис «У містечку чудес» (1977), в якому цікаво розповів про виставку досягнень народного господарства України.
Логіка дій Крищенкового серця вивірена самою долею: скажімо, вірші «Війна», «Пам’ять» і «Вічна мати» стоять у збірках поруч. Лише тринадцять було Вадимові, коли померла мама Ганна Гаврилюк. А батько Дмитро Крищенко назавжди відійшов уже після війни, яку закінчив командиром гаубичної батареї на Першому українському фронті. Повернувся додому з бойовими орденами і гарячим освітянським поривом. Тож не загубилися в щемливому багатоголоссі пісень та віршів Вадима Крищенка ні батько, ні мати, ні друзі, ні радості, ні тривоги рідної землі… Бо все це вміщається між минулим і майбутнім:

Україно, пам’ятай героїв,
Україно, пам’ятай синів…

Поет-пісняр, як на мене, — окрема професія мистецько-літературної творчості. Створення пісні — не тільки написання вірша, це специфічна робота. У пісні важливий закон повтору, своя тональність розповіді, закінченість сюжетної лінії. Але якщо не знайти слово, яке зачіпало б серця, то це буде пустий звук! І прикладом такого творчого пошуку, «мук творчості» для Крищенка була робота над словами до пісні «Хай щастить вам, люди добрі».
За своє життя Крищенко співпрацював із більш ніж 20 композиторами, йшов до них, показував тексти і, можливо, лише 10 відсотків вони приймали одразу. Решту доводилося допрацьовувати. Та й він сам не вірить, що достойний твір можна написати без правок.
Професійних поетів-піснярів, окрім Вадима Крищенка, у нашій літературі небагато, серед них можна виокремити хіба що Андрія Малишка, який, до речі, і благословляв Вадима Дмитровича на творчість, Дмитра Луценка, Дмитра Павличка, Михайла Ткача, Миколу Сингаївського, Миколу Луківа…
Господь дає високий дух, завдяки якому можна створити гарний твір, але дає його не назавжди, а на певний час. Ось перерахую деякі пісні, написані на слова В. Крищенка, а вони у нас на слуху й, вірю, подумки, про себе, вже й наспівуємо: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…», «Болить, болить душа», «Берег любові», «Одна-єдина», «Хай щастить вам, добрі люди», «Білі нарциси» — усі ці твори не раз звучали у наших серцях, пробуджуючи український дух. Пісні Вадима Крищенка є в репертуарі Іво Бобула, Софії Ротару, Василя Зінкевича, Лілії Сандулеси, Оксани Білозір, Павла Дворського, Павла Зіброва, Віталія і Світлани Білоножків… Неперевершеними виконавцями пісень поета були незабутні Назарій Яремчук і Раїса Кириченко.
Скажімо, справді важко, дуже важко виділити якусь одну (чи хоча б кілька) найкращу пісню Вадима Крищенка. Таких глибоких і щирих віршів до пісень не пише, мабуть, ніхто… Але серед них є й особлива, про яку мало хто згадує, але яку варто слухати повсякчас і включати в усі концерти. Ця пісня – «Одинокий вожак» у виконанні незабутнього Назарія Яремчука. І хоча у Назарія Яремчука теж неймовірно важко вибрати одну найкращу пісню (він у всіх своїх піснях був неповторний), але «Одинокий вожак» — то його пісня на музику Геннадія Татарченка, то пісня про Яремчука. Назарій був правдивим одиноким вожаком української пісні. Це було зрозуміло ще за його життя, це беззаперечно і ясно видно зараз. А хто не чув цієї щемливої пісні, варто прослухати хоча б раз, щоб упевнитися у написаному….
Є у Вадима Дмитровича чудова риса — підтримувати молоді таланти, постійно допомагати їм в утвердженні на сцені й у житті. Йому безмежно вдячні за це чимало відомих в Україні виконавців, а надто — Павло Мрежук та Михайло Брунський, чий дзвінкоголосий талант розкрилився останніми роками.
Золотою сторінкою в сучасному українському мистецтві стала своєрідна вистава «Хай святиться ім’я Твоє, або Десять Господніх заповідей», створена на основі чудових поетичних творів Вадима Крищенка (він же — один з її ініціаторів). Це високомистецьке дійство з великим успіхом проходило на сцені Національного палацу «Україна» в Києві і навіть було представлене на Національну премію України імені Тараса Шевченка.
На думку Вадима Крищенка, підтримати людей, особливо нині — в неспокійні часи, поетичним рядком, коли їм важко – і насамперед — душевно, значить втішити. Ймовірно, слухачі знаходять у його піснях співзвучне своєму настрою і більш оптимістично ставляться до життя, труднощів будення. Колись В. Крищенко на концерті презентував нову пісню «Пізня зустріч». Після прем’єри до поета підійшла жінка зі сльозами, стримуючи ридання, мовила: «Ви ніби про моє життя написали». А він ні з кого не списував – його творчість черпається зі своєї душі, з глибин народної творчості, минулого і сьогодення України.
На жаль, на жодному з’їзді письменників нічого не сказано про пісню, зокрема – пісенну поезію, ніби такого жанру немає в Україні. Це чи нерозуміння, чи небажання зрозуміти духовну цінність української пісні, яка возвеличує особистість. Більше того, яка є основною складовою духовного життя українця. У визначенні Шевченківського лауреата є різні номінації, нагороджують за великі й маленькі книжечки, за гончарство, килимарство, буклетство…. Невже досягнення у поетично-пісенній творчості, зокрема неперевершена творчість Вадима Дмитровича Крищенка, не варте потрапити в цей перелік?
Ми не вміємо розпізнавати і підтримувати талановитих митців, іноді навіть переманювати з інших країн, як це роблять інші. У цьому сенсі Росія значно активніше і цілеспрямованіше працює, ніж ми, та й реалізуватися там можуть більше, тому туди їдуть наші молоді таланти. У XXI столітті нічого не відбувається без матеріальної підтримки. Скажу відверто — в нас більше 60 відсотків талантів гине, бо не може себе реалізувати. Вдумаймося у це!
Більшість Крищенкових віршів, які стають піснями, ідуть від українського слова. Тобто спочатку він пише текст, а коли відчуває, що може стати піснею, аж лише тоді пропонує композиторові. Трапляється й інша ситуація, коли Вадим Дмитрович відштовхується від мелодії, тобто композитор пропонує мелодію, а поет має під неї знайти слова. Це надто відповідальна і трудомістка творча співпраця: важливо не тільки втрапити в такт, а й знайти образ, який би відповідав мелодії. Отак, зокрема, було створено пісню «Хай щастить вам, люди добрі». На запитання: «Чи щасливі, що Ваші вірші стають піснями?», Вадим Дмитрович відповідає не поспіхом, але вчитаймося: «Скажу рядками зі свого вірша:

Не можна все навік забути,
Хіба минуле безіменне?
Коли мене уже не буде —
Хай пісня скаже щось про мене».

Проте іноді В. Крищенко, як зізнається, відчуває скептичне ставлення до себе, мовляв, є поети монументальні, а є поети-піснярі. Такий стереотип з’являється тому, що немає художніх рад, з’явилася така «свобода слова», що спричинила появу і великої кількості книжок, далеких від літератури, і слабких пісень, які проникають на радіо й телебачення і до яких негативне ставлення. Мало професійних поетів звертається до пісні й тому, що це складний жанр. Щоб створити її, потрібно витратити колосальну енергію, а щоб текст перетворився на повноцінний музичний твір, потрібен тривалий час.
Нещодавно у великому залі Київського національного університету технологій та дизайну відбулася презентація неймовірно глибинно-душевної, ліричної книжки Вадима Дмитровича «Любові бентежна струна». В народженні цієї книжки, як пише автор, певно, основну роль відіграли листи й телефонні дзвінки читачів, яким дуже сподобались вірші поета, освітлені почуттям любові. І прохання: видати хоч невеличку книжечку саме такої лірики. Признаймось самі собі: що може бути вище, світліше справжнього великого кохання? Саме воно творить і продовжує життя. І, певно, нещасний той, кого воно обійшло, кого торкнулась лише імітація цих почуттів.
Не все написане — особиста біографія автора, дещо взято з інших доль, а щось намалювала уява поета. Деякі вірші складалися так, що поет промовляв і від імені жінки, глибоко осягаючи її суть і поривання. Цього навчила автора пісенна творчість, але все написане пройшло редакцію його поетичної душі. Отак і склалася ця книжка, де є «Він» і «Вона», де є почуття, які наповнюють серця радістю й тривогою, вірою і сумнівом, наснажують наші спраглі душі ніжною сонячною мелодією.
Скажу так, шановний Вадиме Дмитровичу, що не жалієте ви наші серця, бо ось ці рядки із хворим серцем читати небезпечно:

Ну що сказати про любов?
Це таїна зими і літа,
Яка вже начебто відкрита,
Яку ми відкриваєм знов.
Любові вічне відкриття.
Де ніжність — наче зірка рання,
Де сіль гірка розчарування.
І непорочності дитя.
Ну що сказати про любов?

«…Коли пишу кожен новий твір, — щиро зізнається Вадим Дмитрович, — повсякчас чую, як у мені бринять оті далекі срібні дзвіночки дитинства, оті неповторні українські мелодії, від яких щоразу теплішає на серці. Скажу мовою поезії:

Себе я запитаю сам —
І відповідь знайдеться поряд:
Для мене батьківщина там,
Де українською говорять».

Дорогий Вадиме Дмитровичу! Зізнаюся, як перед іконою, – я зачарований Вашою закоханістю у поезію і любов’ю до українського слова. З кожною книгою Ви не тільки мене, а й усіх шанувальників Вашої пісенної поезії радуєте справжнім творчим відкриттям, де є не тільки глибинність душі, а й величні почуття патріотизму. Це – істинно українська поезія!

Віктор ЖАДЬКО,
письменник, доктор філософських наук, профессор

 

“Кримська Свiтлиця”,  №22 за 30.05.2014

 

 

ПЕРЕД ЛИЦОМ “ФАКТОВ”

 

Вадим Крищенко: “Любовь — это теорема, которая просит доказательств каждый день”

— Как вы сами представились бы нашим читателям?

— Поэт-песенник Вадим Крищенко. Я автор слов песен «Наливаймо, браття, кришталевi чашi», «Хай щастить вам, люди добрi», «Берег любовi», «Бiлi нарциси» и многих других. Среди исполнителей — Назарий Яремчук, Василий Зинкевич, Раиса Кириченко, София Ротару, Иво Бобул…

— Ваш любимый цвет, запах, продукт, напиток?

— Предпочитаю контрастные цвета — белый и черный, особенно их сочетание. В одежде это очень элегантно. Запах нравится маттиолы. Любимое блюдо — холодец, из напитков — узвар.

— Чем для вас пахнет детство?

— Мамой, которую я потерял в 13 лет. Ее запах для меня был дорогим и родным.

— Счастье — это… что? Вы счастливый человек?

— Один мудрый человек когда-то сказал, что счастье — это отсутствие несчастья. А еще, думаю, счастье — быть в согласии с собой. В моей жизни были крутые ступеньки и несчастья, но, несмотря на все, считаю себя человеком счастливым, потому что живу. Счастье уже в том, что мы родились, что нам показали этот мир, ведь этого могло и не случиться.

— В чем вам видится смысл жизни?

— Думаю, в том, чтобы реализовать свои замыслы.

— Что такое любовь?

— Отвечу своим стихотворением:

«Ну що сказати про любов?

Це таїна зими й літа,

Яка вже начебто відкрита,

Яку ми відкриваєм знов.

Любові вічне відкриття,

Де ніжність — наче зірка рання,

Де сіль гірка розчарування

І непорочності дитя.

Ну що сказати про любов?

А еще у меня есть стихотворение, где есть слова о том, что любовь — это теорема, которая просит доказательств каждый день.

— Вы хорошо помните самый счастливый день своей жизни? А самый непростой?

— Самый счастливый день трудно выделить. А самый непростой был связан с моей операцией — я не знал, выживу или нет.

— Чего вы ни за что не сможете простить другим людям?

— Не смог бы простить топчущихся ногами по тому, что для меня свято.

— Что-то может довести вас до слез?

— Я не сентиментален, но такие моменты иногда случаются, когда слышу хорошую песню, вижу ребенка-сироту…

— Какими качествами нужно обладать, чтобы добиться успеха?

— Нужно очень хотеть этого, поставить цель и идти к ней.

— Есть у вас личная формула успеха?

— Не задумывался над этим.

— Какую роль в вашей жизни играют деньги?

— Без них сложно жить. Но деньги — не основное в моей жизни.

— Что для вас означает быть свободным?

— Иметь возможность высказаться не так как принято, а как сам считаешь нужным.

— Испытываете ли вы страх перед смертью?

— В принципе, боюсь.

— Что вы станете делать, узнав о том, что вам осталось прожить ровно семь дней?

— Сложно предвидеть, что бы делал. А вообще это большое счастье, что человек не знает, когда он умрет. И я не хотел бы знать этого.

— Вы никогда не задумывались над тем, есть ли жизнь после смерти?

— Хочу думать, что есть, но имеется и сомнение.

— Что вы вкладываете в понятие добра и зла?

— Добро — чтобы от твоих слов и действий не было кому-то горестно. А зло — когда человек пытается унизить другого.

— Вас часто предавали?

— Были моменты, но я умел как-то отстраниться и ощутить, что на все воля Божья.

— Что вам помогало преодолеть периоды полного отчаяния?

— Единственным спасением для меня становилось творчество.

— Что в жизни вам представляется самым непростым?

— Реализовать себя, воплотить в жизнь задуманное.

— Существует ли Бог?

— Хочу верить, что да.

— Случались в вашей жизни чудеса?

— Думаю, что да. Однажды я ехал машиной в Ужгород. За рулем был другой человек. Вдруг что-то побудило меня прервать путь. Я решил остановиться на ночь в отеле, а утром снова отправиться в дорогу. А утром узнал, что машина, в которой я ехал, столкнулась с грузовиком. И особенно по­страдала та сторона, где я сидел. Шансов остаться в живых у меня не было бы.

— Сколько времени вы смогли бы прожить на необитаемом острове и что взяли бы с собой?

— Кто его знает, как долго, но одиночество люблю. Как когда-то сказал один мудрый человек, все великое рождается в одиночестве, за исключением детей.

— В какую эпоху вам хотелось бы жить и с кем из представителей той эпохи пообщаться?

— Жил бы в эпоху, в которую и живу. Я не ощущаю себя ни в прошлом, ни в будущем. А с кем хотел, с теми общался: с Сосюрой, Рыльским, Малышко…

— Как вы считаете, красота действительно может спасти мир?

— Она способна сделать человека лучше.

Беседовала Ольга СМЕТАНСКАЯ

27.02.2015 (переклад з української)

 

 

Український репортер 1 -4 2021

https://ukrreporter.com.ua/culture/vadym-kryshhenko-haj-shhastyt-vam-lyudy-dobri.html?fbclid=IwAR1kX_gQ2TAS3bs-bAUYBdKUo6Y4OkM_1JgcDmGwiGWdq_950cPYWq4AuqY

 

Вадим Крищенко: “Хай щастить вам, люди добрі!”

 01.04.2021

Сьогодні свій день народження святкує Вадим Крищенко – український поет-пісняр, народний артист України, лауреат численних державних та літературно-мистецьких нагород. Народився першого квітня, але гумористом не став. Зате подарував нам багато задушевних, справді народних пісень. Бо справді, коли слухаєш «Хай щастить вам, люди добрі…», «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…», то думається, що ці твори дійшли до нас здавна. Насправді у них є автор – Вадим Крищенко.

Вадим Дмитрович згадує, що один із перших своїх поетичних зошитів віддав читати Андрію Малишку. По якомусь часові прийшов до нього і з хвилюванням запитав: «Андрію Самійловичу, ну як?.. У відповідь почув: «Твої вірші, Вадиме, як пісня». Я тоді подумав: «А це добре, чи погано?» Тільки через багато років по тому зрозумів, що великий Майстер, який сам прекрасно писав пісні, зумів розгледіти в поетові-початківцеві цю схильність до пісні».

Сьогодні є гарний привід відкрити журналістський блокнот і згадати розмову із блискучим майстром слова.

– Вважаю себе, насамперед, журналістом, а потім уже поетом. Хоч реалізуватися мені вдалося більше як поету, потім – як поету-пісняру. Найбільшої слави мені принесла саме пісня, з усіх мистецтв, мабуть, тільки вона залишилася «конвертаційною валютою», – розповідає Вадим Дмитрович й прокладає місточок у далекі 1950 роки, коли навчався на факультеті журналістики Київського університету.

– У нас був героїчний курс, революційний, бо генерація «шістдесятників» (внутрішня моральна опозиція до режиму. – Авт.) якраз бере витоки з тих часів, з факультету журналістики, який очолював Матвій Шестопал. А учнями Шестопала були і Борис Олійник, і Василь Симоненко, і Микола Сом, і Степан Колесник… Василь Симоненко був на курс старшим, але він був старостою літературної студії, яку вів Андрій Малишко і яку я також відвідував.

– Ви народилися Першого квітня…

– Так, на день сміху, але гумористом не став.

– Зате написали понад тисячу пісень.

– Воно-то так, але колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші».

Можуть «перелетіти» ще пісні «Родина», «До маминих очей». Вже понад 30 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є нові пісні, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман».

– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом чиновникам, які при великих посадах, треба прийти під це київське небо на своєрідну сповідь. Як вважаєте?

– Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це як місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра…

– Люди бачать, як дехто «осідлав» грошові потоки, звідси й зневіра.

– Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато. І цього не розуміють деякі чиновники.

– Володимирська гірка – «стеля київських веж» усе ще є вашим улюбленим місцем?

– Аякже. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили туди, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32-х років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

– Ви колись писали, що «у киян привітні лиця». Сьогодні можете про це сказати?

– Київ, звичайно, – обличчя європейської столиці; ми набуваємо якоїсь величі, але, на жаль, багато і втрачаємо. Раніше всі казали: «Найзеленіше місто у світі». Тепер ми це втратили. Пам’ятаю, ідеш Хрещатиком, цвітуть каштани, і це така краса, яку передати неможливо. Ідеш у місті-саду. Ми втрачаємо сквери, парки. Можливо, це урбаністичний хід усього світу, адже треба будувати, утім для людини, для мене особисто, ми щось втрачаємо. Тулимо ці великі будинки один біля одного, і вони дивляться один одному в вікна. Раніше у киян були привітніші обличчя, зараз вони більше заклопотані. А в нинішній час, особливо. Кияни заклопотані високими комунальними тарифами, думають як заощадити. Хай не зобижається місцева влада, але я не бачу, щоб хтось щось робив для поліпшення життя киян. Треба розумітися на серцях людей. Мені б хотілося малювати світлими, голубими барвами нашу розповідь, але, на жаль, багато темних кольорів. І про привітні лиця зараз не міг би написати. Я колись звертався віршами до Києва, але зараз я не зміг би сказати так оптимістично, як колись: «День Києва, день рідної столиці, хай веселіш лунають голоси, ясніють вікна і ясніють лиця, від величі людської і краси…”

– А були випадки, коли вас особливо вразило наше місто?

– Якось на початку 1990-х років Назарій Яремчук запропонував зробити концерт – зібрати на одній сцені усіх виконавців моїх пісень. І ось, пригадую, іду Хрещатиком, а від одного до іншого краю вулиці – великі полотна з анонсом про концерт поета-пісняра Вадима Крищенка. Боже, по всьому Хрещатику! Це були особливі почуття. І концерт проходив два дні, і усі два дні був повен зал Палацу «Україна». Тоді йшли на українську пісню. Таких концертів у цьому Палаці «Україна» я провів дев’ять, і завжди був аншлаг. Отже, українська пісня й далі близька до душі киянам. Моя аудиторія – вчителі, лікарі, журналісти…

– Бувало, що ви й критикували… Ось хоча б у вірші «До киян» пишете: «Чого ви нагло продались? За жменю цукру, жменю гречки…» Це болюча для вас тема часів Черновецького?

– Болюча, адже не вдалось розпізнати, хто є хто. Купили бідних, нещасних. Ну, взяв ту гречку, але ж проголосувати міг за іншого.

– Ви не написали жодної пісні російською?

– Не написав. Заставляли, заманювали більшими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, що ніколи не співали російською – Оксана Білозір, Павло Дворський.

– У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не заядлий націоналіст, але ж вірш такий написали.

– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такими, як бандерівці, то врятуємо Україну.

– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. У первісному варіанті пісні він був.

– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається.

– Київ, на вашу думку, тяжіє до україномовності чи двомовності?

– Є мова – є нація, нема мови – нема нації. Ні прапор, ні герб не визначають нації. Не знаєш української мови, не знатимеш потреб України. Я в цьому глибоко переконаний.

– Як долучати киян до українства?

– Велику справу тут робить пісня. От зустріну запеклого російськомовного киянина, а тоді кажу йому: «Я дам вам послухати свою пісню.». І одразу чую захоплення: «Ах, какая песня! Украинский язык действительно прекрасный!» Отакі ситуації трапляються.

– Коли бачите рекламні вивіски «на языке», коли звучить російська мова, що відчуваєте?

– Мене дратує це все. Я був одним із тих, хто утверджував українство також і на вулиці. У нас родина була абсолютно україномовна. Ми єдині на вулиці розмовляли українською, в родині казали «тато», а не «папа». І це українство я передав синам, їх у мене два – Дмитро і Вадим. Дмитро навчався за кордоном, працює у Світовому банку. Коли у нього народилася донька Поліна, вирішили розмовляти в сім’ї винятково українською мовою. І коли хтось приходив у гості і розмовляв російською, дитина просто йшла в іншу кімнату. І вона так чисто розмовляє українською, що це викликає у всіх подив. Треба починати українство із себе. Залучіть – у «свою віру» десять чоловік і вам воздасться.

ЩЕ ОДКРОВЕННЯ
«Київ, звичайно, моє місто, тут я одружився, тут народилися мої діти, тут, на жаль, похована моя дружина, все життя пов’язане з Києвом. Хоч родом я із Житомира. У тамтешній школі, де я вчився, відкрито поетичну світлицю Вадима Крищенка».

ІЗ ВІРША «УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО»
Хай хтось хитрістю підбитий загріба багатства,
А нам треба відновити українське братство.
Хай хтось просить на підмогу мастака чужого,
А нам треба кошового вибрати зі свого…

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

 

День вишиванки з легендарним поетом-піснярем

20 ТРАВНЯ 2021, 10:11      «Вечірній Київ»

БОРИС КОРПУСЕНКО

20 травня Україна відзначає День вишиванки та розповідає світові про українську культуру й національну неповторність українців. Сьогодні ми зустрілися з людиною-легендою, яка протягом 60 років розповідає про самобутність України мовою поезії та музики. Це всесвітньо відомий поет-пісняр Вадим Дмитрович Крищенко

  • — Ви написали понад тисячу пісень — і всі вони українською мовою. Чому?

— Для мене пісня — це традиційне слово та лірична музика. Україні притаманна мелодія в самому слові. Деякі виконавці твердять, що співати потрібно, як у Європі. Але Європа співає по-різному, розкриваючи особливість рідної мови та музики. За звучанням німецька пісня жорсткіша, ніж французька чи англійська. Але кожна з них передає національний колорит та характер народу. Усе своє життя я вважав, що українська пісня зможе передати національну неповторність лише тоді, коли написана тільки національною мовою. Саме тому всі мої пісні українською. Поєднання музики та слова в пісні іноді творять дива. Один глядач після закінчення концерту в Палаці «Україна» сказав: «Я ввійшов на концерт москалем, а вийшов справжнім українцем». Це невипадково, бо пісня передає найтонші переживання, змушує відчувати заклик предків та поєднує з рідною землею.

— Який рецепт створення такої пісні?

— По-перше, пісня повинна дійти до серця слухача, щоб її співали знов і знов. Незабутній Ігор Шамо мені сказав: «Дорогий Вадиме, не потрібно сто пісень, які звучать один раз, потрібна одна пісня, яка звучатиме сто разів». Ці слова я добре запам’ятав та радію, що багато моїх пісень співають понад сорок років і що вони стали народними: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», «Хай щастить вам, люди добрі», «Родина», «Вишенька-черешенька» та багато інших. Під пісню «Наливаймо, браття, кришталеві чаші» йде українське військо, її музику використав польський режисер Єжи Гоффман у своєму історичному фільмі «Вогнем і мечем» 1999 року. Не без гордості скажу, що в Палаці «Україна» не проводять кращих патріотичніших концертів, ніж мої.

По-друге, я шукаю слово чи фразу, яка запам’яталась би. Люди асоціюватимуть цю фразу чи слово із піснею та пам’ятатимуть саму пісню. Ще в радянські часи в Москві проходила декада українського мистецтва, і потрібна була лірична пісня з патріотичним змістом. Мене попросили написати пісню, а Ігор Поклад дав готову мелодію. Я довго думав, а потім знайшов фразу «Хай щастить вам, люди добрі». І від цієї фрази пішла вже пісня. Її виконав Василь Зінкевич. До речі, вона звучить і досі. Інколи люди думають, що вірш — це пісня. Ні. Пісня має свої закони: закон повтору, логічного закінчення. Поет-пісняр має з чогось почати та чимось закінчити. Не можна розірвати пісню змістовно. Є багато чинників, що відрізняють поезію від пісні. Бути піснярем — вищий ступінь поетичної майстерності. На мою думку, кожен поет мріє, щоб хоч один вірш його став піснею. І коли поет іде за світи, не кажуть про його заслуги, зате кажуть про його найкращі пісні. Наприклад, Борис Олійник — це «Пісня про матір», Віктор Баранов — пісня «До українців». «А хто такий Леонід Глібов?» — «Стоїть гора висока» — «Так, пам’ятаю… гарна пісня». Мене характеризують з піснею «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», хоча я люблю всі свої пісні. Вони для мене як рідні діти.

Повертаючись до теми мови, скажу одну річ: «Там, де немає української мови, там немає України». Якщо афроамериканець напише українською мовою, то це буде українська пісня. А наш землячок з Подолу напише російською мовою, то це буде російська пісня. І коли мені кажуть, що там дух є український, я не вірю в це й відповідаю: «Для мене Україна там, де є українська мова».

Для мене пісня — не сенсація, а частка духовності. Піснею поет ділиться тим, що в нього на душі. Тому в мене є пісні веселі й сумні. Якщо мої почуття та емоції передалися іншим, тоді я досяг своєї місії. Для мене дуже важлива думка простих українців, моїх слухачів. Своїм враженням від моєї творчості люди з різних країн діляться на моєму офіційному сайті Вадима Крищенка, у фейсбуку, на відео-каналі. Дуже приємно, коли мої пісні доходять до їхніх сердець і захоплюють їх, коли моя творчість впливає на їхнє життя

— Яким повинен бути виконавець, щоб він став вашим виконавцем?

— По-перше, це щирість. Щоб він міг передати мої думки, слова поета до залу, до слухача. У ньому має поєднуватися комплекс: голос, виконання та антураж самого виконавця.

— Назвіть особливу пісню вашого життя.

— Це пісня «Пахне сад в забутті». Саме з цією піснею-романсом до мене прийшов Віктор Лісовол, автор музики славнозвісних «Чаш». Якби вона не сподобалась мені, то не дав би я йому текст «Наливаймо, браття» і не було б зараз цієї «народної» пісні.

Та, на жаль, після Віктора не залишилося ні нот, ні записів. І лише стараннями Інни Павленко пісня відродилася, вже у жанрі танго і озвучилася прем’єрою на минулому моєму концерті. До речі, у мене є понад 10 пісень-танго. Їх зібрала Інна Павленко на компакт-диску «Пахне сад в забутті».

Нашу розмову на День вишиванки я хочу закінчити розповіддю про улюблену вишиванку, яку мені подарувала дружина співавтора відомого композитора Остапа Гавриша. Це гуцульське вишивання, бо вони живуть у Косові. У косівському стилі домінують червоні кольори, але для мене вона створила вишиванку в жовто-блакитних кольорах.

Мій арт-директор Інна Миколаївна запропонувала мені як поету, для якого національна ідея — понад усе, дизайн в жовто-блакитних кольорах. І щира подяка пані Романі, яка майстерно втілила цю ідею в життя.

І на завершення — мій вірш:

Любити Вкраїну —

Не тільки про це говорити,

Бо слово красиве

Ховає, бува, каламуть.

У справжній любові

Сховались свої колорити.

Про справжність її

Нехай вчинки твої доведуть.

Вікторія Бабич-Вепрєва, Борис КОРПУСЕНКО, «Вечірній Київ»

https://vechirniy.kyiv.ua/news/52890/

 

Слово просвіти

https://i-ua.tv/…/27735-vadym-kryshchenko-mii-pisennyi…

Вадим КРИЩЕНКО: «Мій пісенний пласт іще не вичерпаний»

ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО

 02.06.2021, 16:14  

У Національному палаці мистецтв «Україна» відбувся концерт відомого поета-пісняра, народного артиста України Вадима Крищенка, який довго і з нетерпінням чекали шанувальники української пісні. Цей концерт мав бути більше року тому, але через карантинні обмеження пісенне побачення з маестро відбулося лише нині.

— Багато моїх друзів, знайомих назвали цей концерт справжнім потрясінням, що вони давно не бачили такого концерту, — зізнається Вадим Дмитрович. —  Академік Микола Жулинський назвав концерт небувалим дійством. Ректор Національного університету біоресурсів і природокористування Станіслав Ніколаєнко зазначив, що таке дійство просто неможливо перевершити. Багато теплих слів почув і від академіка Ярослава Яцьківа.

Люди були зачаровані. Вони вже так давно чекали, що хтось скаже про Україну, про духовність, про мову. Все це вилилося у пісні та вірші, які прозвучали в концерті.

Серед пісень, що прозвучали були як широковідомі твори, так і понад десяток прем’єр.

У цьому концерті виступав цвіт української естради. Як завжди неперевершено співав один з кращих наших виконавців Іво Бобул. Спеціально приїхала з Болгарії Катерина Бужинська, а з Одеси — улюбленець публіки Микола Свидюк. Молода співачка, дочка відомого композитора Остапа Гавриша Мар’яна подарувала чудову пісню на музику батька «Падає зірка», а до написання слів долучився я з моїм арт-директором Інною Павленко. Ця пісня стала переможницею у номінації «Прем’єра року — 2020». Неперевершено виступив Герой України, наш найкращий майстер художнього слова Анатолій Паламаренко, поєднавши вірші Вадима Крищенка і слово Тараса Шевченка.

Окрасою концерту став наш всесвітньовідомий Національний академічний український народний хор імені Григорія Верьовки, що виконав кілька моїх композицій, які люди знають вже багато років. Павло Дворський вже не вперше у моєму концерті виступав разом зі своїми синами. Хотілося б добрим словом згадати Олександра Василенка, Павла Зіброва, які теж виступили з прем’єрами. Наталія Шелепницька, яку називають мадонною української пісні, виконала пісенний твір на власну музику. Всім сподобалася нова інтерпретація пісні «Полісяночка», яку свого часу виконував Назарій Яремчук, а цього вечора заспівала Алла Попова. Вперше в моєму авторському концерті брав участь Фемій Мустафаєв, який виступив з прем’єрою пісні «Щоб ти почула». Заслужив вдячні оплески публіки і молодий виконавець Дмитро Андрієць. Завжди неперевершено, стильно виступає гурт «Козацькі забави». Цього разу вони заспівали відому пісню «Будьмо». Саме цю назву «Будьмо» взяв собі гурт молодих, енергійних парубків з Прикарпаття, які виконали пісню «Причарувала, приворожила».

Поезія, яка звучала з вуст автора, не тільки викликала бурхливі оплески. Люди кілька разів вставали з місць, думаю, що це теж дечого варто.

Невже це 21-й, Боже мій

Не думалось, що пощастить дожити.

Та, пересиливши життєвий буревій,

Іще стою, хоча й громами битий.

Іще всміхаюсь завтрашньому дню

Добра бажаю і землі, і людям.

А нашій вдачі — міці і вогню,

З надією, що так воно і буде.

То будьмо в радості, допоки ми живі,

А про сумне сьогодні — ані слова.

Тримаймо Боже слово в голові,

А решта все — то суєти полова.

Утверджуймо себе без протиріч

Шанобою до батьківської хати.

Оце у сяйві сьогоденних стріч

Тобі, Вкраїно, і Вам, українці, хочу я сказати.

Виступи естрадних співаків гармонійно доповнювали танцювальні номери.

На жаль, через карантинні обмеження Національний палац «Україна» сьогодні можна заповнювати лише на 50 відсотків, тому далеко на всі бажаючі змогли потрапити на цей концерт.

Цього дня у Палаці «Україна» панував дух українства, дух щирості, дух української мелодійної пісні і поезії, яка торкається душі і серця. Концерт тривав майже чотири години, але пролетів немов одна мить. За це час жоден з глядачів не встав і не залишив зали.

Ще раз хотів би згадати Миколу Жулинського, який наголосив на тому, що він не знає, хто б іще міг зробити таке дійство, як це зробив Вадим Крищенко. А українська пісня робить так багато для української справи.

На цьому концерті мені вручили літературно-мистецьку премію імені Володимира Сосюри. До речі, перший класик якого я побачив, ще коли навчався у дев’ятому класі однієї з житомирських шкіл, був Володимир Миколайович. Ми зустрілися знову, коли я вже став студентом факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Тоді поет подарував мені свою книжку з теплим дарчим написом. Зараз ця книжка зберігається у Житомирському літературному музеї, де відкрита кімната-експозиція «Життя і творчість Вадима Крищенка».

Під час антракту у фойє Палацу «Україна» була виставка моїх книжок, яка зацікавила багатьох глядачів. Крім збірок поезій тут була представлена єдина книжка про мій життєвий і творчий шлях за авторством Інни Павленко.

Велику роботу по підготовці концерту здійснила головна режисерка цього пісенного дійства Марина Коломієць. Враження від пісень доповнювалися комп’ютерною графікою, а біографія поета була поєднана з пісенними та поетичними творами, які звучали зі сцени. Я багато пережив. Бачив Україну ще до війни. Бачив як прийшли німці. Знаю повоєнні роки. Дожив до нового сторіччя, нового тисячоліття. Маю з чим порівняти сьогоднішній день. Насамперед я, як казали раніше, — «український буржуазний націоналіст». Для мене найголовніше — утвердження українства у пісні, у слові, чи у звичайній розмові.

Під час концерту на екрані можна було побачити відеопривітання з далекої Америки від моєї сестри та її чоловіка, а також від мого племінника, який разом зі своєю сім’єю заспівав пісню «Родина, родина». Було цього вечора і багато інших родзиночок. А вести концерт запросили Тимура Мірошниченка. Я думаю, що сьогодні це один з найкращих ведучих в Україні.

Чим відрізняється творчий вечір Вадима Крищенка від інших? Я не претендую, що пишу найкраще. Є багато талановитих авторів. Але українська наповненість мабуть найбільша саме в мене.

Любити Вкраїну — добра запалити багаття

Стоять за своє і не збити до волі ходи.

То ж будьмо вкраїнцями, будьмо українцями, браття,

У радості й скруті, несхитно, усюди й завжди.

— Ювілейного концерту довелося чекати більше року.

— Так, і сьогодні мені вже не 85, а 86 років. Я радий, що врешті відбулася зустріч з людьми, публікою. Згадую незабутнього Дмитра Гнатюка. В останні роки ми з ним дуже потоваришували. Йому вже тоді було 85 років і він їздив з нами на концерти. Якось запитую: «Дмитре Михайловичу, може Вам важко?» А він каже: «Дорогий Вадиме, ти знаєш, не в грошах справа. Ходжу по хаті, ніби хворий, погано себе почуваю. А поїду з вами, виходжу на сцену, і — ніби нова людина, одержую такий посил від людей — оті емоції людські, оці оплески. Я оживаю і відчуваю себе молодим».

Я вже теж у такому віці, як був тоді Дмитро Гнатюк. Мене дуже цікавить думка людей, як вони сприймають мою пісню. Я хочу бачити у пісні зміст, поезію, мелодію, притаманну українській мові. Не можна казати: «Давайте писати по-європейськи». Пишімо по-українськи, щоб європейці були зачаровані нами. Не треба когось копіювати, покажіть наше, українське.

Україна багата на різноманітні жанри пісенного відтворення. Ми — нація, яка народжує стільки пісенних шедеврів, що якби Україна вже була незалежною державою хоча б 100 років, повірте, її пісні сьогодні б мали світове значення.

Згадаймо Володимира Івасюка. Це був зовсім інший напрямок мелодій. Можливо нетрадиційний, але придуманий на основі народної пісні. Він пішов до метрів і показав свої пісні. Вони були здивовані, навіть заперечували. Казали: «Це не наше, не традиційна мелодія». Не побачили в цьому новаторський хист. Думаю, що якби Україна вже тоді була незалежною, Володимир Івасюк зі своїми піснями був би як гурт The Beatles, пісні якого звучали по всьому світу. Його «Червона рута» живе й донині, прикрашає фінали концертів будь-якого рівня…

Треба підняти авторитет української пісні. Це — справжній діамант. У Шевченківської премії є різні номінації — за критику, дитячу літературу, образотворче мистецтво, навіть за виконання пісні, а за створення пісні немає. Це неправильно.

Я — поет, який вріс у пісню. Я — професійний поет-пісняр. Відслідковую пісню від самого народження. Коли народжуються слова — показую їх композитору. Або навпаки — він показує мені мелодію, а я на цю мелодію пишу слова. Потім шукаємо виконавця. А далі вже йдемо записувати.

Даремно дехто говорить: «Візьми мою книжечку і там знайди текст для пісень». Це неправильно. Пісню треба писати спеціально. У ній є свої закони — повтори, логічне завершення. Пісня звучить три хвилини, може трохи більше. Але там є початок, розвиток і завершення.

Мене запитують чим займався під час карантину. Написав книжечку віршів. Зараз вже пишу нову.

— Це вже далеко не перший Ваш концерт у Національному палаці мистецтв «Україна».

— Починаючи з 1992 року тут відбулося понад десять моїх авторських концертів. Спершу вони тривали по два дні поспіль. Пам’ятаю велику рекламу одного з перших таких концертів, яка розтягнулася мало не на весь Хрещатик.

Практично всі виконавці старшого і середнього покоління брали на уста мої пісні. Дорожу тим, що працював з такими майстрами як Дмитро Гнатюк, Раїса Кириченко, незабутній Назарій Яремчук, який мав у своєму репертуарі найбільше пісень на мої слова. Іван Мацялко — на могилі якого на Личаківському цвинтарі рядки з моєї пісні: «З тобою ми як дві зорі». Віктор Шпортько, який мав прекрасний голос. Микола Мозговий, що залишив для нас слід не тільки як виконавець, а й дуже цікавий та колоритний композитор.

Часто згадую Раїсу Кириченко. Так трапилося, що ми написали ті пісні, які з її уст ставали народними. Серед них здавалось би простенька пісня «Варенички». Вона заспівала, і цю пісню підхопили всі. Після операції Бог подарував їй ще сім років життя. За ці роки не було дня, щоб ми не зустрічалися або не спілкувалися по телефону. Вона ще мала голос, але ноги вже якось не слухалися. Вона боялася, щоб не впасти. Бувало заспіває на концерті одну-дві пісні, люди просять ще. Ми придумали, що я виходжу на сцену і ніби запрошую її на танець, а насправді, аби вона на мене сперлася.

— Вам доводилося виступати в різних містах України. Що можете сказати про публіку?

— Хто б що не говорив, але українське слово більше і глибше сприймається на Західній Україні. Але українська пісня близька людям і в інших куточках нашої країни.

Мені не доводилося виступати на Донеччині. Хоча як журналіст я проходив практику на Донбасі. Хочу сказати, що тоді там було багато українського. Села були абсолютно українськими. Руденко, Дзюба, Стус — вихідці зі східних регіонів. Там була потужна письменницька організація. Шкода, що ми все це здали. Хотілося б сподіватися, що ще не пройдено точку неповернення.

Виступав у Дніпропетровській, Полтавській областях. Українське слово особливо тепло приймають у районних центрах. А Полтавщина до того ж — батьківщина Раїси Кириченко. Вона завжди запрошувала мене, композиторів, виконавців у свою рідну Корещину. До речі, на могилі Раїси Кириченко теж вибиті слова з пісні Вадима Крищенка.

— Чи доводилося виступати з концертами за кордоном?

— Ні, не доводилося. Але була цікава поїздка до Канади. Я очолював делегацію. Ще був Радянський Союз і ми підтримували прогресивних українців цієї країни. Це був період, коли Україна вже йшла до незалежності і керівником делегації вперше був не представник КГБ, а український поет.

Там я познайомився з такими діячами як Гай-Головко — міністр культури Українського уряду УНР, професор Ревуцький — брат композитора Левка Ревуцького. Були дуже приємно, що українці там зберігають свою національну культуру.

— Що Вас хвилює як митця?

— Чомусь зникла українська мелодійна пісня. Чому вона не звучить на українському радіо? Чому українське радіо взагалі відійшло від музичної культури України? Популяризують те, що схоже на закордонні зразки. Це небезпечно, адже, як говорить приказка: «Якщо сто разів сказати хрю, та на сто перший захрюкаєш». У нас люблять повторювати навіть нісенітниці. А ми маємо достойні речі, хотілося, щоб вони вросли у наш побут. Прагну працювати в цьому напрямку й далі. Хоча літа вже не ті, але я відчуваю, що пісенний пласт іще не вичерпаний. Треба і далі находити виконавців. Дуже велике значення має те, хто виконуватиме пісню. Не обов’язково людина повинна мати сильний голос, але потрібно, щоб у нею була відповідна аура. Згадаймо радянські часи. Ті ж самі Шульженко, Утьосов чи Бернес не мали голосу, але подавали пісню так, що нею заслуховувалися. Були такі артисти і в нас.

Мабуть я — єдиний, хто не написав жодної пісні російською мовою. Не переймався тим, аби мої пісні звучали в Росії. Знаю, там де панує російська мова, там йде витіснення мови української. Уникаю тих людей, гуртів, де розмовляють російською мовою. І не тому, що я їх не поважаю. Треба утвердитися, стати на ноги українській нації. Хочеться, щоб трохи іншим став наш народ. Аби він був державницьким.

Нині я поки не бачу позитивних змін у ставленні до української культури. Минулого року у мене був ювілей — 85 років. Думаєте, хтось щось про це сказав? Ні.

— Щоб б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Хочу зачитати мій вірш «Рідна мова», який вивісили на вході до багатьох шкіл в Івано-Франківській та Львівській областях:

Пахнуть в мові яблунь віти

І кущі калин в саду.

Пахнуть і зима, і літо,

Рідний дім, що на виду.

Та іще дубова пуща.

Рідна мова в нас — пахуща.

 

В мові синь, як у волошки,

Колір соняшника в ній.

Ще й кармінного є трошки,

Лише глянь і зрозумій.

Придивись до неї знову,

Наша мова — кольорова.

 

В ній звучать струмки весняні

І пташок веселий спів.

Музику відчув в звучанні

Українських рідних слів.

Чую в ній бандуру діда.

Наша мова — мелодійна.

 

В рідній мові є і нота,

Що відлунює, мов дзвін.

Може ворога збороти,

Бо стріля, як карабін.

І впаде напасник ниць —

В мові є козацька міць.

 

Отака в нас рідна мова:

І співуча, й барвінкова,

Вишукана і проста.

Хай всім ляже на вуста.

Для душі вона основа —

Українська рідна мова.

Фото Інни ПАВЛЕНКО.